У 1949 році Франк Maknamara, голова фінансової компанії Hamilton Credit Corporation, відправився повечеряти. Після закінчення вечері, Франк потягнувся за гаманцем, щоб заплатити за їжу. Однак там не виявилося достатньо грошей, так що йому довелося дзвонити дружині і просити її терміново привезти готівку. Після цього інциденту Макнамара присягнувся, що подібна ситуація з ним ніколи більше не повториться.

Історія появи кредиток вкрай цікава. У 1949 році Франк Maknamara, голова фінансової компанії Hamilton Credit Corporation, відправився повечеряти з Альфредом Блумінгдейлом (онуком засновника знаменитого магазину Bloomingdale’s) і адвокатом Ральфом Снайдером. Сидячи за столиком нью-йоркського ресторану, вони обговорювали справи одного з клієнтів, який потрапив у скрутну фінансову ситуацію. Ця людина володів кількома кредитними книжками з магазинів, в яких у нього був відкритий кредит, коли декілька його друзів попросили у нього грошей у борг. Грошей він їм не дав, але дозволила використовувати свої кредитні книжки за певну плату, яку друзі пообіцяли виплатити йому крім погашення боргу. У результаті, кредит на книжках істотно виріс, а боржники виявилися неплатоспроможними. Ця неприємна ситуація змусила нещасного володаря кредитів зайняти грошей у Hamilton Credit Corporation, тобто у Френка Макнамари.

Після закінчення вечері, Франк потягнувся за гаманцем, щоб заплатити за їжу. Однак там не виявилося достатньо грошей, так що йому довелося дзвонити дружині і просити її терміново привезти готівку. Після цього інциденту Макнамара присягнувся, що подібна ситуація з ним ніколи більше не повториться. Обміркувавши дві теми пам’ятного вечері (можливість позичити свій кредит і відсутність готівки, щоб заплатити за їжу), Френк додумався до абсолютно нової ідеї – ідеї кредитної книжки, яка використовувалася б не одним магазином, а багатьма торговельними закладами. Особлива новизна цієї концепції полягала у використанні компанії-посередника між продавцем і покупцями.

Кредитні книжки або картки, що випускаються певним магазином чи бензоколонкою, були дуже популярні на початку XX століття. Це допомагало компаніям забезпечувати лояльність покупців – боржник швидше повернеться в магазин, щоб купити щось ще. Кредитні картки зазвичай поширювалися серед клієнтів, про платоспроможність яких було достеменно відомо. Для довгого списку покупок потрібна була ціла стос кредитних карт, за окремою карті для кожного місця торгівлі. Геніальність ідеї Макнамари полягала в тому, що він припускав використовувати тільки одну єдину карту для всіх торгових точок. До того ж з поширенням автомобіля і аеропланів люди почали подорожувати і, природно, їм хотілося купувати речі не тільки в рідному місті.

Макнамара обговорив свою ідею з Блумінгдейлом і Снайдером, і в 1950 році вони відкрили нову компанію під назвою Diners Club, яка і повинна була стати посередником між клієнтами і бізнесом. Тепер не індивідуальні компанії пропонували свій власний кредит, а Diners Club пропонував відкрити кредит клієнтам для багатьох компаній. Збір грошей з боржників, власників кредитних карт Diners Club, здійснювали не самі компанії, а Diners Club. До цього компанії вигравали від використання кредитних карток тим, що створювали постійну клієнтуру, яка забезпечувала високий рівень регулярних продажів. Але Diners Club не міг заробляти гроші таким чином. Було вирішено, що за кожну покупку, зроблену за допомогою карти від Diners Club, компанії будуть платити 7% від її вартості, а власники карт – щорічний збір у $ 3.

Макнамара концентрував свою увагу на бізнесменів. Саме вони були найбільш частими відвідувачами ресторанів і, отже, могли мати інтерес до його послуг. Цим пояснюється і назва компанії, яку можна приблизно перекласти, як “Клуб ресторанних завсідників”. Перші карти Diners Club були роздані двом сотням чоловік, переважно друзів і знайомих власників компанії. Карти приймалися в декількох десятках нью-йоркських ресторанах. Вони друкувалися на прямокутнику щільного паперу зі списком усіх ресторанів на зворотному боці.

На початку справи йшли неважливо. Власники ресторанів не хотіли платити свої 7% і побоювалися конкуренції карток Diners Club зі своїми власними кредитними книжками. Потенційні клієнти Diners Club не хотіли купувати карти Diners Club, оскільки спочатку вони не пропонували досить великого вибору місць, де карти брали до оплати. Тим не менше, до кінця 1950 року приблизно 20 тис. ньюйоркців розплачувалися за ресторанні вечері шматочками паперу від Diners Club. До другого року свого існування компанія вже отримала прибуток у $ 60 тис., що не залишало сумнівів у фінансовому успіху нового підприємства.

Diners Club продовжував розвиватися в безконкурентного просторі до 1958 року, коли на горизонті американського бізнесу з’явилися кредитні карти American Express і Bank Americard (пізніше стала частиною Visa). Обидві компанії відкрили нову епоху в масовій популяризації кредитних карт, зробивши їх надбанням не тільки США, але і всіх інших країн світу. У 1966 році у Великобританії була випущена перша Неамериканська кредитка Barclaycard. Втім, глобальна експансія кредиток в різних країнах йшла різними темпами. Багато що залежало від стану локальних банківських систем і консервативних фінансових поглядів населення. Тим не менш, нині кредиткою можна розплатитися практично у всіх країнах світу – ця фінансова мережа стала одним з проявів процесу глобалізації.

За даними компанії Nilson, в 2007 році на частку картки Visa доводилося 46% ринку США, на MasterCard – 36%, на American Express -12%, на Discover – 6%. Положення цих карток на міжнародній арені було трохи іншим: Visa володіла 60% світового ринку, MasterCard – 28%, American Express – 10.5%, JCB – 0.9%, Diners Club – 0.5%.